Державін Гаврила Романовіч [3(14) .7.1743, село Кармачи або село Сокури, нині Лаїшевського району Татарської АССР, — 8(20) .7.1816, с. Званка, нині Новгородська область], російський поет. Народився в небагатій дворянській сім'ї, вчився в Казанській гімназії (1759—62). З 1762 Д. служив солдатом в гвардійському полку Преображенськом, що брав участь в палацовому перевороті, в результаті якого на престол зійшла Катерина II. Вироблений через 10 років в офіцери, Д. брав участь в придушенні пугачевського повстання. Недовго служив в Сенаті, де прийшов до переконання, що не «можна там йому ужитися, де не люблять правди». Після вигадування «Оди до Феліце» (1782), зверненою до імператриці, був нагороджений Катериною II. Призначений губернатором олонецким (з 1784) і тамбовським (1785—88). Будучи кабінетом-секретарем Катерини II (1791—93), Д. не догодив імператриці, був відставлений від служби при ній. У 1794 Д. був призначений президентом Коммерц-колегії. У 1802—03 міністр юстиції. З 1803 знаходився у відставці.
Вперше виступив у пресі в 1773. Спочатку Д. писав оди в традиціях М. Ст Ломоносова, але потім створив свій поетичний стиль, що знайшов яскраве вираження у віршах «Ода на смерть князя Мещерського» (1779), «Ода до Феліце», «Бог» (1784), «Бачення Мурзи» (1789, опубліковане 1791), «Водопад» (1791—94, опубліковане 1798) і ін. Поряд з прославлянням монарха, полководців державінськая ода включала зображення негідних вельмож, вдач придворного суспільства, а також інтимно-ліричні мотиви. Д. з'єднав елементи оди і сатири в одному вірші. Поет гнівно засуджував суспільні пороки («Володарям і судіям», 1780—87, «Вельможа», 1774—94, опубліковане 1798). Пушкін характеризував його поезію: «Державін, бич вельмож, при звуці грізної ліри, їх гордовиті викривав кумири» (Повні збори соч.(вигадування), т. 2, 1956, с. 124). У філософській ліриці Д. виникали і трагічна антитеза життя і смерті («Де стіл був страв, там труна стоїть» — в «Оде на смерть князя Мещерського»), і гостре сприйняття величі і одночасно нікчемності людини («Я цар, — я раб, — я черв'як, — я бог» — в оді «Бог»), і відчуття нестійкості людських доль («Водопад»). Д. намагався знайти вихід з цих протиріч в релігії (ода «Бог» і ін.). У 90-і рр. в Д. переважає анакреонтична лірика. Останніми роками життю він звернувся г и к драматургії.
З 1811 Д. полягав в літературному товаристві «Бесіда любителів російського слова», підтримував літературних «старовірів» і консерваторів, але в той же час доброзичливий відносився к В. А. Жуковському і «відмітив» юного Пушкіна. Для художнього методу Д. характерні конкретність зображення, велика кількість особистих біографічних мотивів, пластика образів і в те ж час типова для класицизму дидактика і алегоризм. Поетичний словник Д. багатий визначеннями, передавальними відтінки кольору, насичений звукопісью. Д. вніс елементи живої розмовної мови до поетичної мови.
Соч.: Вигадування, з пояснить. примітками Я. До. Грота, т. 1—9, СП(Збори постанов) Би, 1864—83; Вірші, ред. і прим.(примітка) Р. Гуковського, вступ. ст. І. А. Віноградова, Л., 1933; Вірші. Вступ. ст. і підгот. тексту Ст П. Друзіна, М., 1963.
Літ.: Белінський Ст Р., Вигадування Державіна, Полн. собр. соч.(вигадування), т. 6, М., 1955; Благий Д. Д., Державін, М., 1944; Западов А. Ст, Майстерність Державіна, М., 1958; Серман І. З., Державін, Л., 1967; Історія російської літератури XVIII ст Бібліографічний покажчик, Л., 1968.
