Депортація (від латів.(латинський) deportatio), вигнання, заслання. У праві терміном «Д.» позначають особливі види заслання, що застосовувалися в 18—19 вв.(століття) за кримінальним законодавством Франції. Вперше Д. політично неблагонадійних до Гвіани була встановлена законом про підозрілих 1791. Д., у тому числі і довічна, передбачена УК(Кримінальний кодекс) Франції 1810. Полягала в засланні і довічному перебуванні поза межами континентальної території, в місцях Д., визначених законом від 23 березня 1872, який передбачав створення центрального табору Д. на острові Ну і укріпленого місця (фортеці) для Д. на півострові Дюко (Нова Каледонія). Д. використовувалася для покарання не лише кримінальних злочинців-рецидивістів, але і для розправи з революціонерами (у 1872 захоплені комунари були направлені на острови Новокаледонійського архіпелагу).
Від Д. слід відрізняти ін. види заслання, що застосовувалися у Франції: транспортацію (комплексне покарання у вигляді каторжних робіт із засланням до Гвіани і ін. заокеанські території Франції) і релегацию (додаткове покарання у вигляді заслання, що застосовувалося до небезпечніших рецидивістів після від'їзду ними покарання у в'язницях метрополії).
