Гюго (Hugo) Віктор Марі (26.2.1802, Безансон, — 22.5.1885, Париж), французький письменник, глава і теоретик французького демократичного романтизму. Народився в сім'ї наполеонівського генерала. Мати-рояліст прагнув прищепити синові свої політичні погляди, що позначилося на його ранній творчості: у першій збірці Р. «Оди і різні вірші» (1822), відміченому впливом Ф. Р. Шатобріана, оспівувалася династія Бурбонів. Його юнацькі романи теж були пройняті монархічною тенденцією, що суперечливо уживалася з демократичними симпатіями автора. Новий період почався для Р. з 2-ої половини 20-х рр. в обстановці що наближалася Липневій революції 1830 . Він зближувався з ліберально-демократичною опозицією; оголосив війну епігонському класицизму що користувався офіційним заступництвом реставрації. У віршах 1825—28 (увійшли в збірці «Східні мотиви», 1829) Р. звернувся до теми Сходу; його вабила не лише живописна екзотика, улюблена романтиками, але і співчуття національно-визвольній боротьбі греків проти турецького іга. Новий, прогресивний вміст вимагав нової, вільної форми. Відкинувши класичний александрійський вірш, Р. створює гнучкі ритми, складні рими, вводить в поезію побутове просторіччя.
Передмова Р. до його драми «Кромвель» (1827), героєм якої був видатний діяч Англійської буржуазної революції 17 ст, зіграло роль естетичного маніфесту демократично налагоджених романтиків. Догматам класицизму, тиранення «правил» Р. протиставив повну свободу драматичної творчості. Він відкидав традиційну «єдність», правила строгого розділення жанрів, що омертвіли, закликав вводити в сферу мистецтва комічне нарівні з трагічним, потворне — з прекрасним, низовинне — з піднесеним. Теорія гротеску, яку розвивав Р., при всьому її метафізичному характері виражала прагнення втілити життя в мистецтві повніше, ніж це допускала класична школа 17—18 вв.(століття) Постановка драми «Ернані» (1829) в лютому 1830, напередодні революції, послужила сигналом для «битви романтиків з класиками», перемогою нової школи, що завершилася. Образ що вступив в єдиноборство з королем Ернані, благородного розбійника, оголошеного зовні закону, сприймався як живе втілення бунтарських ідей. Драми Р. «Маріон Делорм» (1829), «Король бавиться» (1832), «Марія Тюдор» (1833), «Рюї Блаз» (1838) теж були пройняті духом волелюбності.
Перший означає. роман Р. «Собор Паризької богоматері» (1831) воскрешав життя Парижа 15 ст Створений під враженням Липневої революції, він був пронизаний новою для Р. антиклерикальною тенденцією. Похмурий образ собору виступає в романі як символ католицизму, століттями пригнічуючої людини. Демократичні симпатії Р. знову виявилися в тому, що високі етичні якості він знаходить лише в низах середньовічного суспільства — у вуличній танцівниці Есмеральде і дзвонарі Квазімодо.
В 30-і рр. з'явилися ліричні збірки Г.: «Осіннє листя» (1831), «Пісні сутінків» (1835), «Внутрішні голоси» (1837), «Промені і тіні» (1840). У розповіді «Клод Ге» (1834) Р. виступив проти страти. Але Р. був непослідовний. Тимчасовий спад революційного руху привів в 40-і рр. до примирення з Липневою монархією. Суперечлива суспільна позиція Р. супроводилася творчою кризою. Опублікована в 1843 драма «Бургграфи» виявилася невдалою.
Буржуазно-демократична революція 1848 вивела Р. з ідейної безвиході. Він став в ряди захисників республіки. У пресі і з трибуни Національних зборів Р. викривав Луї Бонапарта, який після контрреволюційного перевороту 1851 був проголошений (1852) імператором Наполеоном III. Вимушений покинути Францію, Р. переїхав до Брюсселю; пізніше оселився на островах в протоці Ла-манш, у володіннях Англії (Джерси — з 1852, Гернси — з 1855). У 1852 Р. написав книгу «Історія одного злочину» (т. 1—2, видавництво 1877—78) і політичний памфлет «Наполеон Малий». Збірка політичних віршів «Відплата» (1853), що затаврували Наполеона III і його кліку став зразком цивільної лірики і пізніше зробив вплив на паризьких комунарів.
В романі «Знедолені» (1862) Р. змалював життя різних шарів французького суспільства. Оповідаючи про долю безробітного, що попав на каторгу за крадіжку булки, і швалі, вимушеної продавати себе, щоб врятувати свого дитяти, Р. доводив, що злочини і убогість — неминуче породження капіталізму. У міру наростання антибуржуазного пафосу в Р. складався сентиментально-філантропічний ідеал, що намітився ще в 30-і рр. під впливом утопічного соціалізму. Проте утопічній проповіді примирення класів перечили кращі сторінки романа, овіяні духом революції. Правдиві картини життя і страждань народу свідчили про реалістичний струмінь в творчості Р. В центрі романа «Трудівники морить» (1866) — боротьба людини із стихіями природи. У романі «Людина, яка сміється» (1869) Р. описував життя Англії на рубежі 17—18 вв.(століття), викриваючи свавілля монархії і жорстокість аристократії. Основні композиційні прийоми — романтична антитеза і гротеск — служили Р. для зіставлення егоїзму аристократії етичної чистоти людей з народу.
Р. повернувся на батьківщину в 1870 після позбавлення влади Наполеона III. На події франко-пруської війни 1870—71 і Паризької Комуни 1871 він відгукнувся збіркою віршів «Грізний рік» (1872). У романі «Дев'яносто третій рік» (1874) Р. відтворив картину боротьби якобінської республіки проти вандейського заколоту і з симпатією намалював образи діячів революції. З пізніх творів цікава поетична збірка «Мистецтво бути дідом» (1877). У 1883 з'явилася 3-я серія «Легенди століть» (1-я — 1859, 2-я — 1877) — ліро-епічні збори історичних віддань і легенд, що воскрешають біблейські, античні і середньовічні образи.
В Росії 19 ст передові письменники (в т.ч. А. І. Герцен, Н. Р. Чернишевський, М. Е. Салтиков-щедрін) високо цінували суспільний вміст вигадувань Р. і його любов до народу, хоча і засуджували властиві йому утопічні ілюзії. Р. був одним з улюблених письменників Л. Н. Толстого.
Соч.: Œuvres complètes, v. 1—48, P., 1904—38; у русявий.(російський) пер.(переведення) — Собр. соч.(вигадування), т. 1—15, М., 1953—56; Ізбр. проїзв.(твір), т. 1—2, М. — Л., 1952.
Літ.: Алексєєв М. П., В. Гюго і його російські знайомства..., «Літературний спадок», М., 1937 № 31—32; Арагон Л., Гюго — поет-реаліст, Собр. соч.(вигадування), т. 10, М., 1961; Брахман С., «Знедолені» Ст Гюго, М., 1968; Данілін Ю. І., В. Гюго і французький революційний рух XIX ст, М., 1952; Історія французької літератури, т. 2, М., 1956; Лафарг П., Легенда про Ст Гюго, в його сб.(збірка): Літературно-критичні статті, М., 1936; Луначарський А. Ст, Ст Гюго. Творча дорога письменника, М., 1931; Миколаїв Ст Н., Ст Гюго. Крітіко-біографічній нарис, 2 видавництва, М., 1955; Рєїзов Би. Р., Гюго, в його кн.: Французький історичний роман в епоху романтизму, Л., 1958; Роллан Р., Старий Орфей, Собр. соч.(вигадування), т. 14, М., 1958; Сержент Же., Малюнки Ст Гюго, сокращ. пер.(переведення) з франц.(французький), [М., 1970]; Треськунов М. С., Ст Гюго, Нарис творчості, 2 доп. видавництво, М., 1961; його ж, Ст Гюго, Л., 1969; Audiat P., Ainsi vécu V. Hugo, P., 1947; Cachin М., V. Hugo de 1848 à 1851, «La Pensée», 1952 № 41; Escholier R., V. Hugo, cet inconnu, P., 1951; Foucher P., Souvenirs, P., 1959; Maurois A., Olimpio ou la vie de V. Hugo, P., 1954: Perche L., V. Hugo, P., 1952; V. Hugo. [Par J. de Lacretelle, A. Maurois, Н. Guillemin e. а.], [P., 1967].
Бібліографіч. ізд.: Брук Е.Ф. і Паєвськая А. Ст, Ст Гюго, 1802—1885. Пам'ятка читачеві, М., 1952; Морщинер М. С. і Пожарський Н. І., Бібліографія російських переведень творів Ст Гюго, М., 1953: Dubois Biobibliographie de V. Hugo de 1802 à 1825, P., 1913; Rudwin М., Bibliographie de V. Hugo, P., 1926; Maturité de V. Hugo (1828—1848). Maijuillet 1953, P., 1953; Van Tieghem Ph., Dictionnaire de V. Hugo, P. [1970].
