Гомофонія , (від греч.(грецький) hómos — однаковий і phone — звук; буквально — однакове звучання), тип багатоголосся, що характеризується розділенням голосів на головний і супроводжуючі. Цим Р. принципово відрізняється від поліфонії, що грунтується на рівноправ'ї голосів. Розквіт Р., підготовлений гуманістичними ідеями епохи Відродження, відноситься до 17—19 вв.(століття) Індивідуалізована мелодія, що супроводжується елементарними акомпануючими фігурами останніх голосів, стала розглядатися як елемент музики, який може найприродніше і гнучко виразити багатство людських відчуттів. Р. затвердилася перш за все в нових музичних жанрах (опері, ораторії, кантаті, сольній пісні з супроводом) і в інструментальній музиці. Широке поширення Р. в західноєвропейській музиці йшло паралельно з бурхливим розвитком гармонії в сучасному значенні цього терміну. Розвиток Р. в 17—19 вв.(століття) умовно ділять на два періоди. Перший з них (1600— 1750) часто визначають як період генерал-басу (хоча в цей час жили і працювали найбільші композитори-поліфоністи І. С. Бах і Г. Ф. Гендель). 1-я половина (1750—1825) другого періоду (1750—1900) відмічена збагаченням Р. в творчості віденських класиків. Розвинені і поліфонізірованниє «супроводжуючі» голоси в симфоніях і квартетах Ст А. Моцарта, Л. Бетховена по рухливості і тематичній значності часто не поступаються контрапунктичним лініям старих поліфоністів, виходячи тим самим за рамки гомофонного стилю музики. На початку 20 ст розвиток гармонії, що була фундаментом гомофонних форм, досяг межі, за якою єднальна сила гармонійних стосунків втрачала своє конструктивне значення. Тому поряд з розвитком Р., що продовжується (С. С. Прокофьев, М. Равель і ін.) різко зростає інтерес до можливостей поліфонії (Б. Барток, П. Хиндеміт, І. Стравінський, А. Веберн, Д. Д. Шостаковіч і ін.).
