Біженці і переміщені особи в міжнародному праві. Термін «біженці» вперше з'явився в міжнародному праві після 1-ої світової війни 1914—18 для позначення осіб, які під час війни покинули заняття, що знаходяться під загрозою, або зайняті ворогом території або були вислані з цих територій по розпорядженню військових або цивільних властей. В період 2-ої світової війни 1939—-45, в результаті насильницького угону фашистською Німеччиною з окупованих нею територій мільйонів людей в інші країни для примусової праці, виникла категорія т.з. переміщених осіб. Після війни проблема Б. і п. л. встала особливо гостро, т.к. возник питання про швидке повернення на батьківщину цих осіб. Угоди про долю даних осіб були підписані країнами, що входили в антигітлерівську коаліцію, ще в ході війни (11 лютого 1945 — між СРСР, США і Англією і 29 червня 1945 — між СРСР і Францією). Ці угоди передбачали обов'язок договірних сторін всемірно полегшувати і прискорювати репатріацію осіб, переміщених унаслідок війни (включаючи військовополонених), які у момент звільнення або пізніше виявляться на території договірних сторін. Всі переміщені особи, будь то звільнені військовополонені або цивільні особи, звільнені з-під ворожого іга, повинні були розглядатися і міститися не як військовополонені, а як вільні громадяни союзних держав. Потім питаннями репатріації Б. і п. л. займалася ООН(Організація Об'єднаних Націй). Генеральна Асамблея ООН(Організація Об'єднаних Націй) в своїх резолюціях від 12 лютого і 15 грудня 1946 встановила, що всі держави — члени ООН(Організація Об'єднаних Націй) повинні сприяти швидкій репатріації Б. і п. л., що знаходяться на їх території. В цілях здійснення співпраці в цій області при ООН(Організація Об'єднаних Націй) була створена Міжнародна організація у справах біженців (у 1951 була замінена управлінням Верховного комісара ООН(Організація Об'єднаних Націй) у справах біженців).
Радянський Союз, виконуючи вказані угоди і постанови Генеральної Асамблеї ООН(Організація Об'єднаних Націй), репатріював всіх громадян Об'єднаних Націй, що виявилися в СРСР. Уряди західних держав не лише не сприяли репатріації радянських громадян і громадян інших соціалістичних країн, але, навпаки, всемірно гальмували їх повернення на батьківщину. У таборах для переміщених осіб була розгорнута широка пропаганда за неповернення на батьківщину. Міжнародні органи у справах біженців були використані імперіалістичними державами в цілях, що не мали нічого спільного з їх дійсним призначенням. Замість надання матеріальної допомоги Б. і п. л. і сприяння їх швидкому поверненню на батьківщину, ці організації робили все можливе, щоб перешкодити біженцям і переміщеним з числа радянських громадян і громадян інших соціалістичних держав повернутися на батьківщину; багато хто був насильницький вивезений в США, Канаду, Австралію і інші країни.
Хоча переміщені особи, що знаходяться в капіталістичних країнах, не користуються елементарними політичними і цивільними правами, в демагогічних цілях ряд капіталістичних держав, у тому числі Англія, Франція, ФРН(Федеральна Республіка Німеччини), Швейцарія, Данія та інші, підписали конвенції про правове положення біженців (28 червня 1951) і про правове положення апатридів (28 вересня 1954); ці конвенції передбачають надання Б. і п. л. національного режиму в цивільно-правовому відношенні, а за певних умов — режиму, не менш сприятливого, чим загальний режим іноземців в даній країні. На практиці положення Б. і п. л. у більшості капіталістичних країн продовжує залишатися дуже важким.
