будинок-інтернат, в СРСР установа соціального забезпечення для старезних і інвалідів, що не потребують стаціонарного лікування і родичів, що не мають, зобов'язаних за законом них містити. Створюються Д.-и. загального типа і спеціалізовані (наприклад, психоневрологічні інтернати). Основні типи Д.-и.: для старезних і інвалідів (приймаються інваліди 1-ої і 2-ої груп у віці понад 45 років і старезні — чоловіки старше 60 років і жінок старше 55 років), для інвалідів (приймаються інваліди 1-ої і 2-ої груп у віці від 18 до 45 років). При прийомі в Д.-и. перевагою користуються інваліди Великої Вітчизняної війни і члени сімей військовослужбовців, загиблих на війні. У Д.-и. старезні і інваліди знаходяться на повному державному забезпеченні; пенсіонерам при цьому виплачується частина пенсії (наприклад, самотнім інвалідам з числа військовослужбовців — 25% пенсій). Що проживають в Д.-и. можуть працювати, якщо це рекомендується лікаркою як оздоровчий чинник; в цьому випадку їм виплачується половина вартості виконаних робіт, а останні засоби прямують на поліпшення культурно-побутового обслуговування в Д.-и.
Д.-и. знаходяться у веденні міністерств соціального забезпечення союзних республік, які здійснюють також керівництво і контроль за міжколгоспними будинками для старезних і інвалідів, що перебувають на бюджеті колгоспів. З 1969 створюються платні пансіонати для старезних, таких, що мають можливість оплачувати свій вміст або дітей (або ін. осіб, зобов'язаних згідно із законом містити їх), що мають, які не можуть забезпечити за ними належний відхід в домашніх умовах, але можуть оплачувати їх вміст в пансіонатах. У 1960—70 кількість Д.-и. і місць в них значно збільшилося; у РРФСР, наприклад, в 1970 було 854 Д.-и. на 175 тис. місць. Директиви 24-го з'їзду КПРС (1971) передбачають подальше збільшення мережі Д.-и.
