Австро-турецькі війни 16—18 вв.(століття) З 20-х рр. 16 ст посилилася боротьба між австрійськими Габсбургамі і імперією Османа за гегемонію в Південно-східній і Центральній Європі. В результаті турецьких навал на Угорщину турецькі війська узяли Бєлград (1521). Услід потім вони розгромили венгеро-чеські війська в Мохачськой битві 1526, а у вересні — жовтні 1529 безуспішно облягали Відень. Після невдалих австро- турецьких переговорів про світ (1530) почалася А.-т. ст 1532—33. В ході її війська імператора Карла V припинили наступ турецьких військ і за мирним договором (23 липня 1533, Стамбул) землі на З. і З.-З.(північний захід) Угорського королівства відійшли до Австрії, що зобов'язалася за це платити щорік дань султанові. У час А.-т. ст 1540—47 турецьких військ узяли Буду (1541) і Естергом (1543). За договором Адріанопольському 1547 західна частина Угорського королівства залишалася під владою Габсбургов, центральна, — під управлінням намісників султана; правителі східної частини вважалися турецькими васалами. Війни 1551—62 і 1566—68, що велися із-за Трансільванії, не викликали істотних змін. Війна 1592—1606 привела (по Жітваторокському договору 11 листопада 1606) до звільнення Австрії від сплати щорічної дані султанові. Війна 1660—64 почалася настанням турецьких військ. Проте в битві при Сентготхарде (1 серпня 1664) турецька армія великого везіра Фазила Ахмета Кепрюлю була розгромлена військом австрійського фельдмаршала Монтекукколі . По Вашварському світу (10 серпня 1664) турецькі війська виводилися з Трансільванії, яка, проте, залишилася під верховною владою султана. Війна 1683—99 почалася вторгненням турецьких військ до Австрії і облогою Відня (з 14 липня 1683). Турецькі війська були наголову розбиті 12 вересня 1683 військом союзника Австрії Яна Собеського. Цю поразку поклав початок поступовому відступу турок з Центральної Європи. Після створення антитурецької «Священної ліги» (1684) австрійські війська зайняли Буду, в 1687—88 опанували східну Угорщину, Славонію, Банатом, зайняли Бєлград. Вступ Росії до «Священної ліги» (1686) і її виступу проти Туреччини (Азовські походи 1695—96 ) полегшили боротьбу Австрії проти Туреччини. 11 вересня 1697 австрійських військ під командуванням Євгенія Савойського розбили турецьку армію в Зенти. В результаті війни до Австрії відійшли велика частина Угорщини, Трансільванія, Хорватія і майже вся Славонія (див. Карловіцкий конгрес 1698—99 ).
У війні 1716—18 Австрія виступила проти Туреччини відповідно до австро-венеціанського союзного договору 1716. В результаті перемог австрійського війська Євгенія Савойського (15 жовтня 1716 узяли Темешвар, 16 серпня 1717 розбили турецькі війська під Бєлградом) Австрія отримала Північну Сербію з Бєлградом, частину Валахиі, Північну Боснію і інші території (див. Пожаревацкие мирні договори 1718 ). А.-т. ст 1737—39 почалася виступом Австрії проти Туреччини на стороні Росії в російсько-турецькій війні 1735—39. Австрія потерпіла поразку і повернула Туреччині землі в Сербії і Валахиі (Бєлградський світ 1 вересня 1739). Війна 1788—90 також почалася виступом Австрії (відповідно до російсько-австрійського договору 1781). Спочатку військові дії протікали невдало для Австрії, але перемоги російської армії в російсько-турецькій війні 1787—91 дозволили австрійським військам зайняти Бухарест, Бєлград, Крайову. Проте під впливом Англії і Пруссії, зацікавлених в ослабінні Росії, з одного боку, і в залученні Австрії до участі в антифранцузькій коаліції, з іншою, Австрія вийшла з війни. За сепаратним Систовському договором 4 серпня 1791 Австрія повернуло Туреччині всі зайняті нею в цій війні території за винятком фортеці Хотін з округом (вони були повернені Туреччині після закінчення російсько-турецької війни).
Літ.: Бутковський Я. Н., Сто років австрійської політики в східному питанні, т. 1, СП(Збори постанов) Би, 1888; Новічев А. Д., Історія Туреччини (XI—XVIII вв.(століття)), Л., 1963; Hammer J., Geschichte des Osmanischen Reiches, Bd 3, 4, 6, 7, 8, Pest, 1828—32; Feldzüge des Prinzen Eugen von Savoyen (Geschichte der Kämpfe Österreichs), 2 Ser., Bd 7 (16), Bd 8 (17), W., 1891; Uzuncarsili I. Н., Osmanli tarihi, cilt 2—4, Ankara, 1949—56.
