Іспанська мова, державна і літературна мова Іспанії, всіх країн Південної і Центральної Америки (за винятком Бразилії, Гаїті, Гайани, Сурінама, Малих Антільських островів) і Мексики. І. я. користується також населення колишніх іспанських колоній — Марокко, Танжера (Африка), Філіппінських островів (поряд з тагальським мовою) і південних районів США (поряд з англійською мовою). На Балканах і Середньому Сході зустрічається староїспанський мова (так званий judeoespanol), на якому говорять сефарди — нащадки євреїв, вигнаних з Іспанії в 1492. На І. я. говорить понад 170 млн. чіл., у тому числі 26 млн. чіл. у Іспанії (1970, оцінка).
І. я. розпадається на дві основні групи діалектів: північну, таку, що підрозділяється на леоно-астурійський і арагонськие діалектах, і південну, таку, що складається з андалусийського, мурсийського і діалекту Естремадури (estremeno). У країнах Латинської Америки також є багато регіональних варіантів. Специфічні межі І. я. Латинської Америки відносяться головним чином до сфер лексики і вимови.
І. я. є продовженням і подальшим розвитком народної латині, принесеної на Піренейський півострів римлянами під час 2-ої Пунічної війни (218—201 до н.е.(наша ера)) і що замінила говір автохтонного населення — іберів. Подальші завоювання Іспанії німецькими племенами (у 5 ст) і арабами (з 8 ст по 15 ст) зробили вплив лише на словарний склад І. я. У основу літературного І. я. ліг діалект Кастілії, тому І. я. довго називався кастільським (el castellano).
Звуковий склад І. я. сильно змінився в порівнянні з народною латинню: початкове латинське f перейшло в h, а потім зникло з вимови, зберігаючись лише в орфографії (латинське filium > іспанське hijo [іхо] — «син»); групи приголосних fl, pl, cl на початку слова перетворювалися у м'яке l [ll] (латинське flammam > іспанське llama — «полум'я»); вибухові приголосні в положенні між голосними озвончалісь (латинське apothecam > іспанське bodega — «похоронив»); характерна для І. я. діфтонгизация латинських коротких ударних голосних ŏ і ě (латинське sortem > іспанське suerte — «доля»).
В сучасному І. я. п'ять простих голосних: а, про, е, i, u, велика кількість дифтонгів і трифтонгів, 18 приголосних — 16 твердих і 2 м'яких — ll і ñ. Слова, що закінчуються на голосний, а також на n і s, мають наголос на передостанньому складі (Dolores — «Долорес», canto — «спів»), а слова з результатом на інші приголосні несуть наголос на останньому складі (cristal — «стекло»). Всі випадки відхилення від цих правил наголошуються на листі знаком наголосу (magnífico — «прекрасний»). І. я. користується латинським алфавітом. Характерною межею іспанської орфографії є перевернуті знаки питання і вигуки, наприклад ¿Qué hora es? — «Котра Година?», ¡Qué nina más mona! — «Яка хороша дівчинка!».
Граматична будова сучасного І. я. у основних межах склався до кінця 16 ст Іменники і прикметники не схиляється, порядок слів відносно вільний. Дієслово володіє 115 морфологічними і аналітичними (з допоміжним дієсловом haber — «мати») формами. Є безліч періфрастічеських (описових) форм, передавальних різні тимчасові і видові відтінки.
Більшість слів І. я. походить з народної латині. Проте в процесі тривалого розвитку їх значення змінювалося (ср. латинське famelicum — «голодний» і іспанське jamelgo — «шкапа»). Латинські слова проникали в І. я. і в пізніші епохи з класичної латині. У лексиці І. я. є слова німецького походження, запозичення з французького італійської і арабської мов. Через І. я. перейшли в інші мови Європи багато арабізми (наприклад, «алгебра», «цифра», «зеніт»), а також і слова індіанського походження (tomate — «помідор», «томат», chocolate — «шоколад», tabaco — «тютюн», maíz — «кукурудза», quina — «хіна», cacao — «какао» і ін.)
Літ.: Шишмарев Ст Ф., Нариси по історії мов Іспанії, М-коду.—Л., 1941; Васильева-шведові О. До., Степанов Р. Ст, Граматика іспанського мови, 2 видавництва, М., 1963; Льовінтова Е. І., Вольф Е. М., Іспанська мова. Граматичний нарис, літературні тексти з коментарями і словником, М., 1964; Катагощина Н. А., Вольф Е. М., порівняльно-порівняльна граматика романських мов. Іберо-романська підгрупа, М., 1968; Коропів Н. П., Фонетика іспанської мови, М., 1969; Степанов Р. Ст, Іспанська мова в країнах Латинської Америки, М., 1963; Menéndez Pidal R., Manual de gramática histórica espanola 11 ed., Madrid, 1962; Navarro Tomás Т., Manual de pronunciación espanola, Madrid, 1959; Gili в Gaya S., Curso superior de sintaxis espanola, 7 ed., Barcelona, 1960; Diccionario de la lengua espanola, 19 ed., Madrid, 1970; Corominas J., Diccionario crítico etimológico de la lengua castellana, v. 1—4, Madrid, 1954—57.
