Імператор (лат. imperator — повелитель), монархічний титул. Спочатку в Древньому Римі слово imperium позначало верховну владу (військову, судову, адміністративну), якою володіли вищі магістрати — консули, претори, диктатори і ін. З часу Серпня і його наступників титул І. набув в Римській імперії монархічного характеру. З часу Діоклетіана на чолі Римської імперії стояли два І. з титулами серпня (їх співправителі мали титули цезарів). З падінням Західної Римської імперії (476) титул І. зберігся на Ст — у Візантії; на З. він був відновлений Карлом Великим (800), а потім герм.(німецький) королем Оттоном I (з 962 — І. «Священною Рим. імперії»). Пізніше цей титул приймали монархи деяких інших держав (російський І. — з 1721, австрійський І. — з 1804 і др.; див.(дивися) ст . Імперія ). У європейській літературі термін «І.» прикладають до монархів ряду неєвропейських держав (наприклад, китайський І. — до 1911, японський І., І. Ефіопії).
