«Зайва людина» , соціально-психологічний тип, збережений в російській літературі 1-ої половини 19 в.; його головні межі: відчуження від офіційної Росії, від рідного середовища (зазвичай — дворянською), відчуття інтелектуальної і етичної переваги над нею і в той же час — душевна втома, глибокий скептицизм, розлад слова і справи. Найменування «Л. ч.» увійшло до загального вживання після «Щоденника зайвої людини» (1850) І. С. Тургенева; сам же тип склався раніше: перше закінчене втілення — Онегин («Євгеній Онегин» А. С. Пушкіна), потім Печорін («Герой нашого часу» М. Ю. Лермонтова), Бельтов («Хто винен?» А. І. Герцена), тургеневськие персонажі: Рудін («Рудін»), Лаврецкий («Дворянське гніздо») і ін. Межі духовної подоби «Л. ч.» (часом в ускладненому і зміненому вигляді) просліджуються в літературі 2-ої половини 19 — почала 20 вв.(століття) (у творах М. Е. Салтикова-щедріна, Л. Н. Толстого, А. П. Чехова, аж до А. І. Купріна, Ст Ст Вересаєва, М. Горького). Типологія «Л. ч.» позначилася в ліриці (Лермонтов, Н. П. Огарев). У західноєвропейській літературі «Л. ч.» певною мірою близький герой, викликаний до життя «тривалим похміллям» (див. До. Маркс, в кн.: Маркс До. і Енгельс Ф., Вигадування, 2 видання, том 8, с. 122) після буржуазної революції 18 ст, розчаруванням в соціальному прогресі («Адольф» Би. Констана, «Сповідь сина століття» А. де Мюссе). Проте протиріччя російської дійсності, контраст «цивілізації і рабства» (див. А. І. Герцен, Зібрання творів, т. 7, 1956, с. 205), нерозвиненість суспільного життя висунули «Л. ч.» на видніше місце, зумовили підвищений драматизм і інтенсивність його переживань. На рубежі 50—60-х рр. революційні демократи Н. Г. Чернишевський і Н. А. Добролюбов різко критикували «Л. ч.», його нерішучість і пасивність, в той же час неправомірний зводячи вміст проблеми «Л. ч.» до темі лібералізму . З переоцінкою «Л. ч.» виступив і Ф. М. Достоєвський, засудивши його індивідуалізм і відірваність від народного грунту. Літературний образ «Л. ч.», виникнувши як переосмислення романтичного героя (Дж. Байрон, Пушкін), складався під знаком реалістичної портретізациі, виявлення різниці між персонажем і автором. Істотним в темі «Л. ч.» був відмова від просвітницьких установок в ім'я неупередженого аналізу «історії душі людською» (Лермонтов), що створювало грунт для глибокого психологізму і подальших завоювань реалізму.
Літ.: Чернишевський Н. Р., Російська людина на rendez-vous, Полн. собр. соч.(вигадування), т. 5, М., 1950; Гончарів І. А., «Мільон терзань». Собр. соч.(вигадування), т. 8, М., 1952.
