«Гнчак» , вірменська дрібнобуржуазна націоналістична партія, організована в серпні 1887 в Женеві групою вірменських студентів [А. Назарбекян (Леренц), М. Вартанян (Маро), Х. Оганян, Р. Хан-Азат, Г. Гафеян (Шмавон) і ін.]. Спочатку називалася «Вірменська революційна партія». У листопаді 1887 з появою друкарського органу «Гнчак» («Дзвін») партія стала носити ту ж назву Програма «Г.» ставила завдання шляхом озброєного повстання звільнити вірменський народ від турецького іга і, об'єднавши вірменські землі, створити самостійну національну державу. У економічної області визнавала, що трудовий народ може бути вільним лише тоді, коли стане господарем всіх засобів виробництва. Проте соціальне звільнення вірменського народу «Г.» розглядав як віддалену мету, найближчим же завданням висував звільнення Турецької Вірменії. У 1890-х рр. в Турецькій Вірменії гнчакисти організували ряд озброєних повстань (у 1894, в 1895—1896 — в Сасуне і ін.). У відповідь на це султан Абдул-Хамід II почав масове винищування вірмен. Соціальною базою «Г.» була в основному дрібна буржуазія, хоча до складу партії входила і деяка частина робітників, інтелігенції, а також представники буржуазії. Гнчакисти на словах визнавали себе марксистами, поміщали в своїх виданнях твори К. Маркса і Ф. Енгельса. Невдача діяльності гнчакистов в Туреччині і вельми різнорідний соціальний склад партії привели до фактичного розколу. Її поступово покидали справжні революціонери, які переходили на сторону РСДРП. В період підйому Революції 1905—07 лівих, революційно-демократичні гнчакисти у ряді районів Закавказзі (Баку, Єреван і ін.) співробітничали з більшовиками. Остання ж частина членів «Г.» в ході першої російської революції звиродніла в буржуазно-націоналістичне, реакційне угрупування, проти якого більшовики вели рішучу боротьбу; у 1917 в період Жовтневої революції «Г.» виступав проти Радянської влади. Прогресивні організації «Г.», ті, що є на Близькому Сході, в країнах Західної Європи і Америки, захищають миролюбну політику СРСР і пропагують успіхи Радянської Вірменії.
Літ.: Шаумян С. Р., Ізбр. проїзв.(твір), т. 1, М., 1957; Нариси історії Комуністичної партії Вірменії, Ер., 1967.
