«Блискуча ізоляція» («Splendid isolation»), термін, що вживається для позначення загального курсу зовнішньої політики Англії 2-ої половини 19 ст, що виражався у відмові від висновку тривалих міжнародних союзів. Острівне положення, величезні колоніальні володіння, сильний в світі військовий флот, а головну — промислову і фінансову перевагу над іншими державами дозволяли Англії зберігати свободу дій на міжнародній арені. Використовуючи протиріччя між європейськими державами, Англія прагнула до розширення і зміцнення свого міжнародного впливу. Політика «Б. і.» не заважала Англії укладати тимчасові угоди, що сприяли здійсненню її експансіоністських цілей. З настанням епохи імперіалізму, у зв'язку з швидким розвитком економіки і посиленням військової потужності інших держав, позиції Англії сталі більш уразливі, що особливо виявилося в ході англо-бурської війни 1899—1902. Різке загострення стосунків з Німеччиною і іншими європейськими державами загрожувало Англії вимушеною ізоляцією. У 1902 Англія уклала тривалий союз з Японією, направлений проти Росії, а в 1904 — угода з Францією, що означало кінець політики «Б. і.».
Літ.: Temperley H. and Penson L. [eds.], Foundation of British foreign policy..., Camb., 1938.
