Швидкорізальна сталь, високолегована сталь, вживана головним чином для виготовлення ріжучого інструменту, що працює на швидкостях, приблизно в 3—5 разів більших, ніж інструмент з вуглецевої інструментальної сталі. Можливість здобуття такої швидкості різання обумовлена червоностійкістю Би. с. Інструмент з Би. с. розм'якшується при нагріві вище 550—600°С, тоді як з вуглецевій інструментальній сталі — при 200 °С. Червоностійкість сталі забезпечують легуючі елементи — вольфрам (W), хром (Cr), ванадій (V), які утворюють карбіди високої стійкості. Для здобуття потрібної структури і властивостей інструмент з Би. с. піддається спеціальній термічній обробці, що полягає в гарті після нагріву до температури 1240—1300°С і багатократної (звичайно 3 рази) відпустки при температурі 560—620 °С. Для підвищення стійкості Б. с. застосовується ціанування, обробка холодом, ступінчастий гарт і ін. Поширені в СРСР марки Б. с.: Р18 (0,7—0,8% З; 17,5—19% W; 3,8—4,6% Cr; 1—1,4% V; останнє — залізо), Р6МЗ (0,85—0,95% З; 3,0—3,5% Cr; 5,5—6,5% W; 3,0—3,6% Мо; 2,0—2,5% V; останнє — залізо) і ін. Застосовуються також Би. с. з підвищеним вмістом ванадію або з добавкою кобальту, що володіють вищими ріжучими властивостями.
Би. с. інколи використовують в машинобудуванні для що нагріваються до 500—650°С деталей, особливо для так званих теплостійких шарикопідшипників. Окрім твердості і прожарюваної, важлива чистота Б. с. (зведення до мінімуму неметалічних включення, карбідній ліквації і відсутність дефектів металургійного походження).
Літ.: Геллер Ю. А., Інструментальні стали, 2 видавництва, М., 1961.
