Саджад Захир Саєд (5.11.1905, Лакхнау, — 11.9.1973, Алма-Ата), індійський і пакистанський громадський діяч, письменник. Писав на урду і хінді. Член компартії Індії (КПІ) з 1932, в 1943—1948 член її ЦК. Закінчив університети в Лакхнау і Оксфорді. У 1929 вступив в компартію Великобританії. Піддавався репресіям англійських властей; у 1936, 1937, 1940—42 знаходився в ув'язненні. З 1935 брав участь в діяльності партії Індійський національний конгрес, в 1936—39 входив в керівництво Конгрес соціалістичної партії. Один із засновників Асоціації прогресивних письменників Індії (1936). Видавець газети «Нава заману» (на урду). Після освіти в 1947 Пакистану з 1948 генеральний секретар компартії Пакистану; у 1951—55 був в ув'язненні. Після повернення до Індії в 1956 переводив твори європейських письменників, редагував газету «Авамі даур» (з 1959) і орган КПІ на урду «Хайат» (1963—73). У 1958 і 1961 обирався в Національну раду КПІ. С. З. був видним діячем руху за незалежність країн Азії і Африки, одним з організаторів і учасників п'яти конференцій письменників країн Азії і Африки.
В літературі виступив як новеліст. Збірка «Розжарене вугілля» (1931), в якому він брав участь, був заборонений властями. Основні вигадування: повість «Ніч в Лондоні» (1937), п'єса «Хворого» (1936), історико-літературне дослідження «Пам'яті Хафіза» (1956) мемуари «Промінь світла» (1956), збірка віршів «Розплавлений сапфір» (1964, русявий.(російський) пер.(переведення) 1968). У творчості С. З. помітні межі соціалістичного реалізму.
Соч.: Нукуш-е зіндан, Поділи. 1951; у русявий.(російський) пер.(переведення) — Вибране. Послесл. М. Салганик, М., 1960; Індійські письменники в боротьбі за роззброєння, в сборнике : Дорогою світу, М., 1962; Вольні ритми, в кн.: Хода часу [М., 1970].
Літ.: Ехтішам Хусейн Саїд, Історія літератури урду, М., 1961; Глебов Н., Сухочев А., Література урду, М., 1967; Джафрі Алі Сардар, Тараки пасанд адаб, [2 видавництва], Алігарх, 1957; Халіл Ур-Рахман Азмі, Урду мін таракки пасанд адабі тахрік, Алігарх, 1972; Саджад Захир едішин, «Афкар». № 45, грудня 1974.
