Сага (древнеськанд. saga, від segja — казати), древнєїсландськоє прозаїчне оповідання. Збереглися лише письмові С., записані в 2-ій половині 12—14 вв.(століття) Найбільш своєрідні з них — так звані родові С., або «саги про ісландців»; їх часто мають на увазі, коли говорять «ісландські саги» або просто «саги». Родовим С. властиві історичний і побутовий реалізм, епічна простота; глибокий психологізм досягається за рахунок живого діалогу і описів вчинків героїв. У основі сюжетної канви майже всіх цих С. — родові розбрати. Родові С. пройняті фаталізмом, характерним для язичества. Авторство родових С. не встановлено. Вплив усної традиції понад усе позначився в ранніх творах, деякі з пізніх С. можна розглядати як книжкові вигадування. Друга група — «саги про королів Норвегії»; серед авторів — Сноррі Стурлусон (1178—1241) і Стурла Тордарсон (розум. у 1284). Джерелами королівських С. служили усні віддання, поезія скальдів, розповіді очевидців, документи (див. Ісландія, розділ Література). Третя група — С. про єпископів, про вождів Ісландії, написані переважно свідками подій, мають характер хронік. У деяких з них помітні релігійно-моралістичні тенденції.
Прозаїчні переведення рицарських романів також називають рицарськими С. Слово «З.» було застосовано в російському переведенні також до ірландського епосу.
Ізд.: Ісландські саги, М., 1956.
Літ.: Стеблін-Каменський М. І., Ісландська література, Л., 1947; його ж, Світ саги, Л., 1971; Ольгейрссон Е., З минулого ісландського народу, М., 1957; Гуревіч А. Я., Історія і сага, М., 1972; Andersson, Th., М., The problem of Icelandic saga origins. A historical survey, New Haven — L., 1964.
