Прокофьев Сергій Сергійович [11(23) .4.1891, Сонцовка, нині село Червоне Червоноармійського району Донецької області, — 5.3. 1953, Москва], радянський композитор, піаніст і диригент, народний артист РРФСР (1947). Народився в сім'ї агронома. Займатися музикою почав з 5 років під керівництвом матері, влітку 1902 і 1903 — Р. М. Гліера, що приїжджав в Сонцовку. До моменту вступу в Петербурзьку консерваторію (1904) був автором 4 обпер, симфонії, 2 сонат і фортепіанних п'єс. У 1909 закінчив консерваторію по класу композиції (вчився у А. До. Лядова, Н. А. Рімського-корсакова і Я. Вітола), в 1914 — диригування (в Н. Н. Черепніна) і фортепіано (в А. Н. Есипової). У конснерваторні роки зародилася творча дружба П. з композитором Н. Я. Мяськовським, що продовжувалася до кінця життя.
Становлення П. як композитора протікало в суперечливій, складніше обстановці, відміченій інтенсивними пошуками нових тим і виразних засобів у всіх областях мистецтва. Придивлявшись до нових течій, частково випробовуючи на собі їх вплив, П. в той же час прагнув до незалежності і самостійності. Твори, написані за передреволюційне десятиліття, охоплюють майже всі жанри. Велике місце займає фортепіанна музика: 2 концерти для фортепіано з оркестром (1912: 1913, 2-я редакція 1923), 4 сонати, цикли («Сарказми», «Скороминущості»), токката і ін. п'єси. Крім того, в ці роки П. створено 2 опери («Маддалена», 1913, і «Гравець» по Ф. М. Достоєвському, 1915—16, 2-я редакція 1927), балет «Казка про блазня, семеро блазнів перешутівшего» (1915—20), «Класична» (перша) симфонія (1916—17), 1-й концерт для скрипки з оркестром (1921), хорові і камерно-вокальні вигадування. Вже в ранній період виявляються характернейшие межі творчої подоби П. — активне відношення до життя, оптимізм, енергія і воля. Обширний діапазон тим і образів: тонкий ліризм романсів на слова А. А. Ахматової (1916) і напружена експресія «Гравця»; живописність і поетичність казки «Бридке каченя» для голосу і фортепіано (1914) і стихійна сила оркестрової «Скіфської сюїти» (1914—15); гострий гротеск «Сарказмів» і скомороська казковість балету «Казка про блазня...». З 1908 П. починає регулярну і обширну концертну діяльність як піаніст і диригент — виконавець власних творів. Весной 1918 П. прямує через Японію в США. Перебування за рубежем замість передбачуваних декількох місяців продовжувалося 15 років. Перші 4 роки композитор проводить в поїздках по Америці і Європі (головним чином Франції) у зв'язку з постановкою своїх сценічних вигадувань і концертною діяльністю, що сильно розширилася. У 1922 він живе в Германії, а з 1923 — в Парижі. Зарубіжний період творчості П. відмічений активним інтересом до театральних жанрів. Він створює опери: комічну «Любов до трьох апельсинів» по К. Гоцци (1919), задум якою виник ще до від'їзду за кордон, і експресивну драму «Вогненний ангел» по В. Я. Брюсову (1919—27). Творча співдружність з С. П. Дягильовим, що поставив в 1921 «Казку про блазня...», стимулювало створення нових балетів для його трупи: «Сталевий скік» (1925) і «Блудний син» (1928). У 1930 для театру «Гранд-опера» був написаний балет «На Дніпрі». В області інструментальної музики найбільш значними роботами цього періоду були: 5-я соната для фортепіано, 3-я і 4-я симфонії (1924, 1928, 1930—47), 3-й, 4-й і 5-й концерти для фортепіано з оркестром (1917—21, 1931, 1932). Останніми роками перебування за кордоном творча активність П. стала знижуватися — давав себе знати тривалий відрив від Батьківщини. «У вухах моїх повинна звучати російська мова, я повинен говорити з людьми моєї плоті і крові, щоб вони повернули мені те, що мені тут бракує: свої пісні, мої пісні» («Сергій Прокофьев». Статті і матеріали, 1965, с. 377). У 1927, 1929 композитор приїжджає на гастролі в СРСР і в 1932 приймає рішення остаточно повернутися на Батьківщину.
Він стає в ряди активних будівельників радянської музичної культури. Протягом декількох років (з 1933) веде заняття по композиції в Школі вищої майстерності при Московській консерваторії. У творчості П. настав період розквіту. Воно збагачується новими значними темами і ідеями високого гуманістичного звучання. Видатним досягненням радянського і світового мистецтва став балет «Ромео і Джульєта» (1935—36), в якому композитор створив образи достовірно шекспірівської глибини і реалістичної сили. Опера «Семен Котко» по повести «Я син трудового народу» В. П. Катаєва (1930) сміливо і багато в чому успішно вирішувала важке завдання освоєння сучасної теми в оперному театрі. Значне місце в передвоєнні роки займала робота П. для драматичного театру і кіно в співдружності з найбільшими радянськими режисерами — Ст Е. Мейерхольдом, А. Я. Таїровим, С. М. Ейзенштейгом. Одним з етапних творів П. стала музика до кінофільму «Олександр Невський» Ейзенштейга, що послужила основою для однойменної кантати. Звернення до народної історіко-патріотічної теми виявило і укріпило національну основу творчості П., що яскраво розкрилася в подальших вигадуваннях — кантаті «Заздоровниця» (1939) на народні тексти, в музиці до фільму «Іван Грозний» (1942—45; у редакції М. І. Чулаки створений балет, пост.(постанов) 1975, Великий театр) і ін. У 30-і рр. П. пише твори для дітей: збірка фортепіанних п'єс «Дитяча музика» (1935), симфонічну казку «Петя і вовк» для читця і оркестру (1936), що знайомить дітей в дотепній, живій образній формі з тембрами різних інструментів, дитячі пісні. Кінець 30 — початок 40-х рр. відмічені новим зльотом творчої активності композитора. Він починає роботу майже одночасно над цілим рядом вигадувань: сонатою для скрипки і фортепіано, трьома сонатами для фортепіано (6-я, 7-я, 8-я), ліріко-комічною оперою «Заручення в монастирі» по п'єсі Р. Б. Шерідана «Дуенья», балетом «Попелюшка» (Державна премія СРСР, 1946). Завершення більшості з них було відсунуте Великою Вітчизняною війною, що почалася, 1941—45. Найважливішою роботою військових років стала опера «Війна і світ» по роману Л. Н. Толстого (1941—52) — Один з центральних творів в творчості П. і найбільше досягнення радянського оперного мистецтва. Тема війни відбилася і в ін. вигадуваннях того часу: у 7-ій сонаті для фортепіано (1939—42; Державна премія СРСР, 1943), 5-ій і 6-ій симфоніях (1944, 1945—47). З цією ж темою зв'язана і остання опера П. «Повість про справжню людину» по Б. Н. Польовому (1947—48).
В післявоєнні роки творчість П. придбала межі особливої ясності, класичної стрункості, мудрої простоти. Все більше місце починають займати в нім світлі ліричні або фантастичні образи (9-я соната для фортепіано, 1947; соната для віолончелі і фортепіано, 1949). Як і раніше залучає композитора світ дитинства, юності: вокально-симфонічна сюїта «Зимове вогнище» (1949) і ораторія «На варті світу» на тексти С. Я. Маршака (1950) — за обидва твори Державна премія СРСР, 1951; балет «Оповідь про кам'яну квітку» по П. П. Бажову (1948—50); 7-я симфонія (1951—52), за яку П. першим з радянських композиторів був удостоєний Ленінською премії (1957).
Державна премія СРСР в 1946 за 5-у симфонію, 8-у сонату для фортепіано і музику до 1-ої серії фільму «Іван Грозний» і в 1947 за 1-у сонату для скрипки і фортепіано.
П. увійшов до історії радянської і світової музичної культури як композитор-новатор, що створив глибоко самобутній стиль, свою систему виразних засобів. Творчості П. вкрай властиві дієвість і активність. У його творах переважає епічний початок. Яскравою індивідуальністю відмічена лірика П. — натхненна, глибока і в той же час внутрішньо стримана, кристально чиста. В процесі розвитку творчості П. все ясніше виявлялися його тісні зв'язки з традиціями російської музики (М. П. Мусоргського, А. П. Бородіна, Н. А. Рімського-корсакова). Властива композиторові гостра спостережливість зробила його одним з видатних майстрів музичного портрета, що поєднує зовнішню характерність з психологічною правдивістю. Це зумовило головну роль сценічних жанрів в творчості П. Стремясь до сценічного реалізму, подолання статики і ін. оперно-балетних умовностей, П. значно підсилив в балеті роль пантоміми, в опері відмовився від віршованого лібретто, замінивши його всюди вільним прозаїчним текстом. П. істотно збагатив сферу вокальної виразності в опері за рахунок широкого використання декламационності, заснованою на гнучкому перетворенні мовних інтонацій. Для опер П. характерні жанрова багатозначність і багатоплановість драматургії. Так, «Війна і світ» поєднує в собі межі ліріко-психологічної драми і народно-героїчної епопеї. Велике місце в творчій спадщині П. займають фортепіанні вигадування, в яких своєрідно заломилися особливості піанізма П.: конструктивна ясність форми і фактури, виразність звучання, інструментальне трактування фортепіанного тембру, пружність і енергія ритму. Симфонічні (симфонії, увертюри, сюїти) і вокально-симфонічні (ораторії, кантати) твори також в цілому відобразили характерну для П. епічну спрямованість. Більшості з них властиві об'єктивність, оповідна тону, драматургія, засновані не на зіткненні, а на зіставленні контрастних образів.
Творчість П. склала епоху в світовій музичній культурі 20 ст Самобутність музичного мислення, свіжість і своєрідність мелодики, гармонії, ритміки, інструментовки композитора відкрили нові дороги в музиці і надали потужну дію на творчість багатьох радянських і зарубіжних композиторів. У 1955—67 видано 20 томів зібрань музичних творів композитора.
Нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора.
Соч.: Автобіографія, М., 1973.
Літ.: Ігор Глебов [Асафьев Би. Ст], Сергій Прокофьев, Л., 1927; С. С. Прокофьев. Матеріали, документи, спогади, 2 видавництва, М., 1961; Межі стилю С. Прокофьева. Сб., М., 1962; Сабініна М., «Семен Котко» і проблеми оперної драматургії Прокофьева, М., 1963; Рогожіна Н., Вокально-симфонічні твори С. Прокофьева, М. — Л., 1964; її ж, Романси і пісні С. С. Прокофьева, М., 1971; Сергій Прокофьев. Статті і матеріали, 2 видавництва, М., 1965; Холопів Ю., Сучасні межі гармонії Прокофьева, М., 1967; Слонімський, Симфонії Прокофьева, М. 1964; Тарганів М., Стиль симфоній Прокофьева, М., 1968; його ж. Список літератури по темі «Прокофьев», в збірці: Музичний сучасник, ст 1, М., 1973; Арановський М., Мелодика С. Прокофьева, Л., 1969; Степанов О., Театр масок в опері З, Прокофьева «Любов до трьох апельсинів», М., 1972; Блок Ст, Віолончельна творчість Прокофьева, М., 1973; Сорокер Я., Камерно-інструментальні ансамблі С. Прокофьева, М., 1973; Дельсон Ст, Фортепіанна творчість і піанізм Прокофьева М., 1973; Нестьев І., Життя Сергія Прокофьева, 2 видавництва, М., 1973.
