Презумпція невинності (від латів.(латинський) praesumptio — припущення), в праві положення, згідно з яким обвинувачений не вважається винним, поки його провина не буде доведена у встановленому законом порядку. Мета П. н. у сов.(радянський) кримінальному процесі — охорона прав особи, здійснення конституційного права обвинуваченого на захист, обгороджування невинного від незаконного і необгрунтованого притягнення до кримінальної відповідальності і засудження. Як і всяке припущення, П. н. може бути знехтувана, але лише шляхом доведення встановленими процесуальним законом засобами і лише за допомогою доказів, що відносяться до справи і допустимих законом.
П. н. вперше була проголошена в Декларації прав людини і громадянина 1789 на початку Великої французької революції: «кожен передбачається невинним, поки не встановлене зворотне» (ст. 9). У законодавстві сучасних буржуазних держав і в буржуазній науці кримінального процесу принцип П. н. зазвичай прокламується. Проте в судовій практиці буржуазних держав домінує, навпаки, презумпція винності, що особливо чітко виявляється при кримінальному переслідуванні прогресивних діячів. Проте П. н. у цих країнах — засіб боротьби проти необгрунтованих звинувачень, коли проти таких звинувачень виступають широкі круги трудящих, прогресивній громадськості.
Принцип П. н. закріплений в Декларації прав людини, прийнятою Генеральною Асамблеєю ООН(Організація Об'єднаних Націй) 10 грудня 1948, а також в Міжнародному пакті про цивільні і політичні права 1966.
Дійсний сенс і реальний вміст П. н. знайшла лише в соціалістичному кримінальному процесі. Цей принцип закріплений в УПК(Карно-процесуальний кодекс) Польщі (1970), ГДР(Німецька Демократична Республіка) (1968) і ін. соціалістичних країн. Він виражений в багатьох положеннях Основ кримінального судочинства Союзу РСР і союзних республік (1958): ніхто не може бути притягнений як обвинувачений, інакше як на підставах і в порядку, встановленому законом (ст. 4); ніхто не може бути визнаний винним і підданий у зв'язку з цим кримінальному покаранню, інакше як за вироком суду (ст. 7); суд, прокурор, слідчий, особа, що виробляє дізнання, не має права перекладати обов'язок доведення на обвинувачений, тобто обвинувачений не зобов'язаний доводити свою невинність; забороняється домагатися свідчень обвинуваченого шляхом насильства, погроз і інших незаконних заходів (ст. 14); винність звинуваченого в здійсненні злочину підлягає доведенню при розслідуванні і розгляді справи в суді (ст. 15); віддання обвинуваченого суду не передрішає питання про його винність (ст. 36); звинувачувальний вирок не може бути заснований на припущеннях і постановляється лише при умові, якщо в ході судового розгляду винність підсудного в здійсненні злочину доведена (ст. 43). Положення П. н. про тлумачення всіх неусувних сумнівів на користь підсудного закріплено постановою пленуму Верховного суду СРСР від 30 червня 1969 «Про судовий вирок». Всі ці норми в їх сукупності повною мірою забезпечують фактичне вживання П. н.
Літ.: Теорія доказів в радянському кримінальному процесі, 2 видавництво, М., 1973, гл.(глав) V; Полянський Н. Н., Докази в іноземному кримінальному процесі, М., 1946; Строговіч М. С., Курс радянського кримінального процесу, т. 1, М., 1968, гл.(глав) V, X.
