Паратуберкулез, паратуберкулезний ентерит, хронічна інфекційна хвороба жуйних, що характеризується специфічними змінами в кишечнику. Поширений в багатьох країнах Європи, Америки, в Австралії і низці країн Ю.-В.(південний схід) Азії. Смертельність — 10—25%. Збудник — кислото-спірто-антіформінустойчивая паличка, що відноситься до роду мікобактерій . Бактерії здатні тривалий час зберігатися в зовнішньому середовищі (8—12 мес ); у молоці, нагрітому до 63°c, палички гинуть протягом 30 мін . На п. хворіють вівці, велика рогата худоба, олені, рідше за козу, верблюди, яки. Джерело збудника — тварини явно хворі і з латентним (прихованим) перебігом П., які виділяють бактерії в зовнішнє середовище з фекаліями, також з молоком, сечею, спермою. Чинники передачі збудника: корм, предмети догляду за тваринами. Виникненню і поширенню П. сприяють неповноцінне годування, незадовільні умови вмісту і надмірна експлуатація тварин. Зараження відбувається як в стійловий, так і в пасовищний періоди (частіше в зонах з кислими, заболоченими або солончаковими грунтами, де трави бідні солями фосфору і кальцію). Бактерії, попавши в слизисті оболонки кишечника і брижєєчниє лімфатичні вузли, викликають в них проліфератівноє запалення. Поразка кишечника веде до глибоких порушень його функцій і до хронічеськой інтоксикації. Хворі тварини мляві, худнуть, знижують продуктивність. Характерна клінічна ознака П.— профузний пронос. При постановці діагнозу враховують епізоотологичеськие дані, клінічні ознаки, результати лабораторних досліджень і внутрішньошкірної алергічної проби. Специфічне лікування і профілактика не розроблені. При виявленні П. господарство оголошують неблагополучним і проводять ветеринарно-санітарні заходи. Загальна профілактика складається з виконання зоогигиенічеських вимог за змістом і годуванню тварин.
Літ.: Щуревський Ст Е., Паратуберкулез сільськогосподарських тварин, М., 1971.
