Палаццо (італ. palazzo, від латів.(латинський) palatium — палац; назва походить від Палатінського горба, на якому будували свої палаци давньоримські імператори), тип міського палацу-особняка, що характерний для італійського Відродження і склався в 15 ст (в основному у флоренції — архітектори Ф. Брунеллеськи, Мікелоццо ді Бартоломмео, Л. Би. Альберті, Бенедетто та Майано). Класичне П. було 3-, рідше 2- або 4-поверхова будівля що виходило фасадом на вулицю; його композиційним центром був внутрішній двір, обнесений арочними колонадами. У 1-м-коді поверсі П. були розташовані службові, в 2-м-коді — парадні, в 3-м-код — житлові приміщення. У ранніх П., таких, що відрізняються замкнутістю і монолітністю загального об'єму, суворістю зовнішнього вигляду (фасади, оброблені крупним рустом), ще зберігалися окремі межі середньовічного замку (див. типовий план раннього П.). У П. 16 ст (архітектори Браманте, Дж. і А. та Сангалло, Рафаель, Би. Перуцци, Мікеланджело, Би. Буонталенті, Б. Амманаті — переважно в Римі і флоренції; Палладіо у Віченце, М. Санмікелі у Вероне) посилюється роль ордерних елементів, інколи — пластичного декору, композиція незрідка знаходить тісний зв'язок з міським оточенням, лагідніє контраст між фасадом і привітним внутрішнім двором. Багатьом П. були властиві межі місцевої своєрідності: такі наприклад, святкова живописність венеціанських П. (архітектор Я. Сансовіно і ін.), динамічність просторової композиції в генуезьких П. (архітектор Г. Алесси і ін.).
Літ.: Загальна історія архітектури, т. 5, М., 1967; Chierici G., ll palazzo italiano dal secolo XI al secolo XIX, Mil., 1957.
