Макама (араб. — збір, місце збору племені, мова на зборі), жанр крутійської новели; зародився в арабській літературі 9—10 століть і набув потім поширення в персидсько-таджицькій і єврейській літературах. Зазвичай центральний персонаж М. — бродячий літератор-невдаха, що заробляє на життя поетичною майстерністю і ерудицією. На крутійській виверткості героя М. будується цікавість їх фабули, на його утвореній і поетичному майстерності — «вчений» вміст. М. писалися римованою прозою (садж) відповідно до ретельно розробленого канону, рясніли грою слів, хитромудрими стилістичними фігурами, рясно насичувалися цитатами і висловами, що часто робило їх доступними лише вузькому кругу знавців витонченої словесності. Серед найбільш відомих майстрів арабського М. — основоположник жанру Баді Аз-заман (969—1007) і аль-Харірі (1054—1122), в іранській літературі — Хамідаддін Балхи (помер 1164), у єврейській — Ієгуда Алхарізі (1165—1225). М. інколи вважають безпосередньою попередницею європейського крутійського романа.
В арабській літературі кінця 19 — почала 20 століть робилася спроба відновити жанр М., наприклад «Розповідь Іси ібн Хишама» (1907) Мухаммеда Мувайліхи.
Літ.: Кримський А. Е., Арабська поезія в нарисах і зразках, М. 1906; Крачковський І. Ю., Вибрані вигадування, т. 3, М., 1956; Фільштінський І. М., Арабська класична література, М., 1965.
