Лісків Микола Семенович [4(16) .2.1831, с. Гороховий, нині Орловської області, — 21.2(5.3) .1895, Петербург], російський письменник. Народився в сім'ї дрібного чиновника. Вчився в Орловській гімназії. З 16 років почав працювати чиновником в Орле, потім в Києві. Декілька років був помічником керівника крупними маєтками, багато їздив по країні. У 1861 переселився до Петербургу. Письменницьку діяльність почав із статей і фейлетонів. У 60-і рр. Л. створює ряд прекрасних реалістичних розповідей і повістей: «Згасла справа» (1862), «Уїдливий» (1863), «Житіє однієї баби» (1863), «Леді Макбет Мценського повіту» (1865), «Воячка» (1866), п'єсу «Марнотратник» (1867) і ін., в яких широко показано російське життя. В той же час одна з ранніх статей Л. (1862) — про петербурзькі пожежі — послужила початком його тривалої полеміки з революційною демократією. Розповідь «Вівцебик» (1863), романи «Нікуди» (1864; під псевдонімом М. Стебніцкий) і «Обійдені» (1865) направлені проти «нових людей»; Л. намагається довести марність і безгрунтовність зусиль революційного табору, створює шаржованих типів нігілістів — в повести «Загадкова людина» (1870) і особливо в романі-пасквілі «На ножах» (1870—71). Сам Л. не вважав себе антинігілістом, посилаючись на те, що в його романах є образи нігілістів ідеальних.
В середині 70-х рр. в світогляді Л. відбувається помітний перелом. У повести «Сміх і горе» (1871) він сатирично змальовує соціальну дійсність царської Росії. В цей час Л. починає створювати цілу галерею типів праведників — могутніх духом, талановитих патріотів російської землі: роман «Соборяне» (1872), повести і розповіді «Зачарований мандрівник», «Збережений ангел» (обидві — 1873), «Несмертельний Голован» (1880), «Печерські антики» (1883), «Однодум» (1889) і ін. Праведники Л. не сочувствователі, а борці, що віддають себе людям; вони — з самої гущавини народної. М. Горький писав із цього приводу: «Після злого романа “На ножах” літературна творчість Леськова відразу стає яскравим живописом або, швидше, іконописом, — він починає створювати для Росії іконостас її святих і праведників. Він як би поставив собі за мету підбадьорити, надихнути Русь, змучену рабством... У душі цієї людини дивно з'єднувалися упевненість і сумнів, ідеалізм і скептицизм» (Собр. соч.(вигадування), т. 24, 1953, с. 231 233). У творчості Л. надзвичайно сильні мотиви національної самобутності російського народу, віра в його творчі сили: сатирична повість «Залізна воля» (1876), «Оповідь про тульський косий Лівші і про сталеву блоху» (1881) і ін. Лівша в «Оповіді...» протистоїть світу злих ляльок, що вдягнулися владою; і хоча доля його трагічна, моральна перемога залишається за ним. Незвичайно оригінальний і барвистий мова «Оповіді...». Герой переосмислює комічно і сатирично мова чужого йому середовища трактує багато понять по-своєму, створює нові словосполуки. Тема загибелі народних талантів на Русі з проникливим ліризмом розкрита Л. у повести «Перукарський художник» (1883).
Зближення письменника з демократичним табором в 80—90-і рр. 19 ст посилюється. Л. йде по шляху поглиблення критики соціальних буд царської Росії, піддаючи тому, що передивляється багато свої погляди і переконання. У розповідях «Чоловік на годиннику» (1887), «Простий засіб» (опубліковані 1917), «Адміністративна грація» (опублікований 1934) і багатьох ін. Л. розкриває свавілля державного апарату самодержавства, єднання реакційних сил в боротьбі з інакодумцями. Багато місця приділяє Л. зображенню морального обличчя буржуа: «Чертогон» (1879, під назвою «Різдвяний вечір в іпохондрика»), «Добірне зерно» (1884), «Грабіж» (1887), «Полунощникі» (1891) і ін. У жанрі гострої політичної сатири написані повести «Зимовий день» (1894), «Пані і фефела» (1894) і ін. Але ідеал Л. не революціонер, а просвітитель, що намагається удосконалити суспільний устрій за допомогою морального переконання, пропаганди євангельських ідеалів добра і справедливості. Остання повість Л. «Заячий реміз» (1891—94, опублікована 1917) — сатира на політичну реакцію 80—90-х рр. Використовуючи засоби гіперболи, гротеску і сатиричної фантастики, Л. створює страшну картину діяльності охоронців, що збожеволіли на лові «сицилістов».
Л. ретельно вивчав безбережну стихію народної мови; його оповідний стиль характеризується використанням народних речень, жаргонних слівець, варварізмов і неологізмів, багатого лексикону вигаданих слів, що сатирично переосмислюють загальноприйняті поняття, Сплав літературної і народної мови утворює неповторно яскраву і живу оповідну манеру Л., у якій образ розкривається за допомогою його мовної характеристики. По повести Л. «Леді Макбет Мценського повіту» Д. Д. Шостаковіч створив однойменну оперу (1934; відновлена в 1962 під назвою «Катерина Ізмайлова»).
Соч.: Собр. соч.(вигадування), т. 1—12, СП(Збори постанов) Би. 1889—1896; Полн. собр. соч.(вигадування), 3 видавництва, т. 1—36. СП(Збори постанов) БИ. 1902—03; Собр. соч.(вигадування), т. 1—11, М., 1956—58.
Літ.: Фаресов А. І., Проти течій. Н. С. Лісків, СП(Збори постанов) Би. 1904; Волинський А. Л., Н. С. Лісків, 2 видавництва, П., 1923; Гроссман Л. П., Н. С. Лісків, М., 1945; Гебель Ст А., Н. С. Лісків. У творчій лабораторії, М., 1945; Лісків Д. Н., Життя Миколи Леськова, М., 1954; Другов Би. М., Н. С. Лісків, 2 видавництва, М., 1961; Лихоманки на М. С., Сатира Леськова, М., 1963; Плещунов Н. С., Романи Леськова «Нікуди» і «Соборяне», Баку, 1963; Російські письменники. Біобібліографічний словник, М., 1971.
