Лейбористська партія Великобританії (Labour Party), Робоча партія Великобританії, одна з двох провідних політичних партій країни і найвпливовіша партія Соціалістичного Інтеріационала; по складу — переважно робоча партія, очолюється правими реформістами. Виникла в 1900 під назвою Комітет робочого представництва (з 1906 носить назву Л. П.). Створення Л. п. відображало прагнення робітників до незалежної класової політики. Проте в керівництва Л. п. виявилися праві діячі реформістів, що спиралися на робочу аристократію. В період 1-ої світової війни 1914—18 більшість керівництва зайняли позиції шовіністів; декілька лідерів Л. п. увійшло до коаліційного уряду.
В умовах підйому робочого руху, що почався, у Великобританії Л. п. в 1918 проголосила своєю кінцевою метою побудова соціалізму, але трактувала його суто реформістськи. У основу політики Л. п. були покладені концепції реформістів соціалізму «Фабіанського суспільства» і Незалежній робочій партії, що увійшли до Л. п. як колективні члени. Теоретики Л. п. заперечували класову боротьбу, відстоювали вчення про поступове реформування капіталістичного суспільства за допомогою буржуазної держави і при співпраці всіх класів. У 1921—22 Л. п. стала найкрупнішою опозиційною партією в парламенті, а в 1924 її лідер Дж. Р. Макдональд сформував 1-й лейбористський уряд, який проіснував 10 міс. У 1929 Макдональд очолив 2-й лейбористський уряд. Ці уряди прагнули проводити буржуазну політику декілька гнучкішими методами. В області внутрішньої політики 2-і лейбористський уряд провів (до середини 1930) обмежені реформи по боротьбі з безробіттям і по поліпшенню соціального страхування. Проте з 2-ої половини 1930 у зв'язку зі світовою економічною кризою воно перейшло в настання на права трудящих. У серпні 1931 уряд вимушено було піти у відставку. Частина лідерів Л. п. (Макдональд, Ф. Сноуден, Дж. Р. Томас) увійшла до складу т.з. коаліційного уряду, блокувалася з консерваторами («націонал-лейбористи»). У 1932 з Л. п. вийшла та, що стояла тоді на лівих позиціях Незалежна робоча партія. В рядах Л. п. було утворено нове ліве угрупування — Соціалістичну лігу. Перед 2-ою світовою війною 1939—45 Л. п. не зробила жодних конкретних заходів проти політики «заспокоєння» фашистських агресорів, Консервативною партією, що проводилася, а деякі її лідери активно підтримували цю політику. У травні 1940 провідні діячі Л. п. увійшли до коаліційного уряд В. Черчилля. У травні 1945 коаліція розпалася. На парламентських виборах 1945 лейбористи, що виступили з програмою широких соціальних реформ, отримали перемогу, 3-й лейбористський уряд (очолювалося До. Р. Еттлі ) провів ряд буржуазних по своєму характеру реформ, націоналізувавши Банк Англії і ряд галузей промисловості (з виплатою повної компенсації власникам). В області зовнішньої політики уряд Еттлі, продовжуючи фактично політику консерваторів, вів курс на загострення відносин з Радянським Союзом, ремілітаризацію Західної Німеччини. Але під тиском національно-визвольного руху воно надало в 1947 незалежність Індії, в 1948 — Бірмі і Цейлону. На парламентських виборах в жовтні 1951 Л. п. потерпіла поразка.
В 2-ій половині 50-х рр. керівництво Л. п. на чолі з Х. Гейтськеллом узяло курс на офіційна відмова партії від соціалістичних принципів. Програмні документи Л. п., що проповідують ідеї «демократичного соціалізму», «держави загального благоденствування», «змішаної економіки», «революції в доходах», направлені на подальший розвиток заходів державно-монополістичного капіталізму. Зовнішньополітичні концепції керівництва Л. п. засновані на вірності НАТО(Організація Північноатлантичного пакту). Керівництво Л. п. неодноразово відкидало пропозиції компартії Великобританії, направлена на досягнення єдність дій в боротьбі проти реакції. На виборах 1964 Л. п. перемогла незначною більшістю голосів. У перший період перебування у влади лейбористський уряд (на чолі з Р. Вільсоном ) зробив кроки, направлені на підвищення зарплати деяких категорій робітників і службовців, провів пенсійну і ряд ін. реформ. На виборах 1966 лейбористи отримали значну більшість голосів. Починаючи з 1966 уряд Вільсона узяв курс на проведення т.з. політики доходів, що передубачала строге обмеження зарплати, і почало здійснювати (до кінця 1967) програму скорочення витрат на соціальні потреби. На виборах 1970 Л. п. потерпіла поразка і перейшла в опозицію. У подальші роки, враховуючи зміну співвідношення сил на міжнародній арені, керівництво Л. п. прийняло ряд документів, в яких признається необхідність розвитку стосунків і ділової співпраці зі всіма країнами світу, включаючи соціалістичні.
Чисельність Л. п. (1972) 6310 тис., у тому числі близько 700 тис. індивідуальних членів, останні входять в Л. п. у складі організацій — колективних членів. Найважливіші з них — профспілки. Вони надають Л. п. значну фінансову підтримку, допомагають в організації виборчих кампаній. На початку 70-х рр. лівим профспілкам удалося добитися прийняття конференціями Л. і. прогресивних резолюцій. Найвищий орган Л. п. — щорічна національна конференція (але парламентська фракція їй практично не підпорядкована). Конференція обирає національний виконком партії, в центрі уваги якого — питання проведення виборчих кампаній і керівництва місцевими організаціями. Політичне керівництво Л. п. значною мірою належить її лідерові, який обирається парламентською фракцією.
Літ.: Ленін Ст І., Засідання Міжнародного соціалістичного бюро, Полн. собр. соч.(вигадування), 5 видавництво, т. 17; його ж, З'їзд англійської Робочої партії, там же, т. 22; його ж, В Англії (Сумні результати опортунізму), там же, т. 23; його ж, Дитяча хвороба «лівизни» в комунізмі, там же, т. 41; його ж. Мова про входження в британську Робочу партію, там же; його ж, Про політику англійської Робочій партії, там же, т. 44; Кертман Л. Е., Робочий рух в Англії і боротьба двох тенденцій в лейбористській партії (1900—1914), [Перм], 1957; Мочульський Н. Ф., Криза лейбористської партії в 1931, М., 1956; Ундасинов І. Н., Робочий рух і лейбористська партія Великобританії в період світової економічної кризи, М., 1961; Винограду Ст Н., У витоків лейбористської партії (1889—1900), М., 1965; Песчанський Ст Ст, Сучасний робочий рух в Англії, М., 1963; Прітт Д. Н., Нариси зовнішньої і внутрішньої політики лейбористів в 1945—1951 рр., пер.(переведення) з англ.(англійський), М., 1964; Мілібенд P., Парламентський соціалізм, пер.(переведення) з англ.(англійський), М., 1964; Cole G., A history of the Labour party from 1914, L., 1948; Harrison M., Trade unions and Labour party, since 1945, L., 1960; Mckenzie R., British political parties. The distribution of power within the Conservative and Labour parties, 2 ed., L., 1964.
