Качалов (справжнє прізвище — Шверубовіч) Василь Іванович [30.1(11.2) .1875, Вільнюс, — 30.9.1948, Москва], радянський актор, народний артист (1936). Народився в сім'ї священика. Будучи студентом юридичного факультету Петербурзького університету, брав участь в драматичному кружку, керованому Ст Н. Давидовим. Працював в Театрі А. С. Суворіна (Петербург, 1896—97), Товаристві М. М. Бородая (Казань, Саратов, 1897—1900). З 1900 — в трупі Московського Художнього театру. До. володів винятковою артистичністю, величезною сценічною чарівливістю, рідкою по музичності голосом. Гострий аналітик, художник філософського сприйняття життя, він засновував своє мистецтво не лише на силі емоційної дії, але і на темпераменті думки, здатності відтворити драму свідомості, розкрити конфлікти ідей і переконань, що володіють його героями. Виконав в МХАТ(Московський Художній академічний театр СРСР імені М. Горького)е 55 ролей. Виступи в п'єсах А. П. Чехова і М. Горького зробили До. улюбленим актором російської демократичної інтелігенції. Що мріє про прекрасне майбутнє Тузенбах, що рветься назустріч боротьбі і життю Петя Трофімов, Іванов (у п'єсах Чехова «Три сестри», 1902, «Вишневий сад», 1904, «Іванов», 1904), що зневірився, але відкидаючий компроміси, виразили чекання соціальних змін, що охопило російське суспільство на початку століття. В ролі Барона («На дні» Горького, 1902) До. розкрив соціальну суть психології пана, що перетворився на босяка і сутенера, дав чудовий зразок майстерності перевтілення. Проблема «інтелігенція і революція» була гостро поставлена До. в ролі Протасова («Діти сонця» Горького, 1905). Серед кращих ролей До. дореволюційного періоду: Берендей («Снігуронька» Островського, 1900), Іоганн Фокерат («Самотні» Гауптмана, 1903), Юлій Цезарь («Юлій Цезарь» Шекспіра, 1903), Бранд («Бранд» Іосена, 1906), Глуму («На всякого мудреця досить простоти» Островського, 1910), Каренін («Живий труп» Л. Н. Толстого, 1911), Гористий («Де тонко, там і рветься» Тургенева, 1912). Блиск інтелектуального темпераменту До. виявився в ролях Чацкого («Лихо з розуму» Грібоєдова, 1906, відновлення в 1914 і 1938) і Гамлета («Гамлет» Шекспіра, 1911). Пристрасною вірою через розум було пройнято виконання До. ролі Івана Карамазова («Брати Карамазови» по Достоєвському, 1910). У 1922—24 До. брав участь в гастролях МХАТ(Московський Художній академічний театр СРСР імені М. Горького) а в Європі і Америці. У сов.(радянський) час в образах, створених До., поряд з пристрасним, мужнім гуманізмом, із затвердженням героїчного початку в людині по-новому, з особливою гостротою виявилися тенденції до сатиричного викриття. У 1926 До. виступив в ролі Миколи I («Микола I і декабристи» Кугеля), досягнувши яскравої театральності в психологічній характеристиці царя-провокатора. У ролі Захара Бардіна («Вороги» Горького, 1935) артист продовжив напрям соціальної сатири, зв'язаний в його творчості з драматургією Горького. До історії радянського театру увійшов драматичний образ партизанського ватажка Никіти Вершиніна, втілений До. у спектаклі «Бронепоїзд 14–69» Вс. Іванова (1927). У інсценуванні «Воськресенія» Л. Н. Толстого (1930) в ролі «Від автора» До., по словах До. С. Станіславського, створив «... новий жанр — голос автора, його душу» (Збори соч.(вигадування), т. 8, 1961, с. 411).
До. виступав на естраді з виконання віршів і прози, а також літературно-музичних і драматичних композицій (автором яких був він сам), граючи інколи сцени за участю декількох персонажів — з «Юлія Цезаря», «Гамлета» Шекспіра, «На дні» Горького, і ін. Державна премія СРСР (1943). Нагороджений 2 орденами Леніна і орденом Трудового Червоного Прапора.
Літ.: Ефрос Н. Е., Ст І. Качалов, П., 1920; Кугель А. Р., Ст І. Качалов, М. — Л., 1927; П. Маркова А., Театральні портрети, М. — Л., 1939; Щорічник МХТ(Московський Художній театр) за 1948 р., т. 2 (Пам'яті Ст І. Качалова), М. — Л., 1951 (бібл.); Ст І. Качалов. Сб. статей, спогадів, листів, М., 1954 (бібл.); Віленкин Ст Я., Качалов, М., 1962; Вовків Н. Д., Театральні вечори, М., 1966.
