Дхвані (санськр., буквально — відгомін), категорія середньовічної індійської поетики, згідно якої художня насолода від літературних творів досягається не образами, що створюються прямим значенням слів, а тими асоціаціями і виставами, які викликаються цими образами. Перші, безпосередні образи називаються «вачья» (висловлене), другі називаються «пратіямана» (що мається на увазі) і сприймаються лише тими, хто знає сенс поезії. Теорію Д. розробив в середині 9 ст Анандавардхана. Вживання Д. у поєднанні з ін. категоріями традиційної індійської поетики створювало крайню витонченість художньої форми, виключало необхідність звернення поетів до нових тем і сюжетів. Д. увійшло і в поетику національних індійських літератур.
Літ.: Kane Р. V., History of Sanskrit poetics, Bombay, 1951; Upadhyay Ст, Sanskrit alochana, Varanasa, 1957; De S. K., History of Sanskrit poetics, v. 2, Calc., 1960, р. 139—75.
