Даруй, класичний даруй, літературна мова західних і східних іранців (персів, таджиків і ін.), поширена з кінця 9 до початку 16 вв.(століття) на території Середньої Азії, Ірану, Афганістану, Азербайджану, північно-західної частини Індії. Класики персидсько-таджицької літератури (Рудаки, Фірдоуси, Хафіз, Омар Хайям, Насир Хосров і ін.) терміном «Д.» називали літературну мову, на якій вони писали (ін. назва цієї мови: фарси-йе даруй фарсі, парси). Д. виник при Саманідах в умовах антиарабського руху (у Середній Азії, в Хорасане і північному Афганістані), прийшовши на зміну книжковій арабській мові. Д. удосконалювався і піддавався обробкам також з боку неіранських народностей, зберігаючи протягом майже семи століть надплеменной, інтернаціональний характер. З 2-ої половини 15 ст через політичних і ін. причин почалася диференціація літературного Д. У 20 ст він існує в трьох різновидах: перська літературна мова в Ірані, таджицька літературна мова в Таджикистані і літературний Д. у Афганістані (нині термін «Д.» прийнятий як офіційна назва одна з двох державних і літературних мов, що раніше називався «перською мовою Афганістану» або мовою «фарси-кабулі»).
Літ.: Бертельс Е. Е., Персидськийдарі-таджіцький, «Радянська етнографія», 1950 № 4; Оранський І. М. Введення в іранську філологію, М., 1960; Пейсів Л. С., Проблема мови даруй в працях сучасних іранських учених, «Питання мовознавства», 1960 № 2; Lazard G., La langue des plus anciens monuments de la prose persane, P., 1963.
