Данте Алігьері (Dante Alighieri) (травень 1265, флоренція, — 14.9.1321, Равенна), італійський поет. Походив із старовинного дворянського роду. У найбільш відомих юнацьких віршах Д., що випробував вплив прованс.(провансальський) трубадурів, сіцілійських поетів і школи «дольче стиль нуово», оспівував молоду жінку на ім'я Беатріче і оплакував її смерть (1290). Ці вірші і приєднане до них прозаїчне оповідання на італійській мові склали першу в західноєвропейській літературі романізовану автобіографію «Нове життя» (1292), де містичне перетворення дійсності поєднується з глибоким психологічним проникненням в живе відчуття.
Д. активно брав участь в суспільному житті флоренції, прилучившись до партії «білих» гвельфов (що в основному представляли торгівельно-ремісничі круги). Після перемоги «чорних» гвельфов (партії міського дворянства) Д. був заочно засуджений до спалювання з конфіскацією майна (1302). Пізніше відійшов від «білих» і став, по його вираженню, «сам собі партією». Почалися поневіряння поета по Італії. Він був засуджений до смерті повторно в 1315 (цей вирок був скасований в 1966!). Останні 6 років життя Д. провів в Равенне.
До 1304—07 відносяться трактати Д. «Про народну мову» на латинській мові і «Бенкет», що включає три канцони створені раніше, і що є першим зразком філософської прози на народній італійській мові. Виклад питань моралі, богослів'я, вчення про властивості душі і інтелекту порушується ліричним елементом — пристрасними тирадами, не властивими цьому жанру. У трактаті «Про народну мову» Д. говорить про спорідненість романських мов і про італійські діалекти.
Міжусобна боротьба у флоренції і війни між італійськими містами, інтриги папської курії падіння морального авторитету церкви, особистий досвід вигнанця, якому довелося мандрувати майже по всій країні, усвідомлення єдності італійського нації — все це привело до того, що Д. поклав надії на німецького імператора Генріха VII, що увійшов в 1310 зі своїм військом до Італії. Д. бачив в Генріху миротворця, спадкоємця Римської імперії, якому призначено відродити Італію. На підтримку Генріха поет написав на латинській мові 3 послання (1310—11). У політичному трактаті «Про монархію» (1312—13) на латинській мові. Д. захищає ідеал усесвітньої монархії як держави, яка повинна забезпечити земне благополуччя людей.
Вершина творчості Д. — поема «Комедія», названа нащадками «Божественної» (мабуть, почата в 1307, закінчена в 1321, перше друкарське видавництво 1472). форма поеми сходить до традиційного жанру «бачення»; вона змальовує мандри поета по загробному світу і складається з трьох частин: «Пекло» «Чистилище» і «Рай».
Керований Вергилієм (символ земного розуму) герой поеми, сам Д., що втілює гріховне людство, спускається в пекло (світ засудження) — підземну воронку, розділену на 9 кругів, потім піднімається на гору чистилища (світ спокутування), очищається від гріхів і у супроводі Беатріче (символ божественного розуму) возноситься в рай (світ блаженства і пізнання абсолютної істини). У останніх піснях «Рая» Беатріче змінює третій вожатий Д. — Бернар Клервоський, богослов-містик 13в.
В «Комедії» виразно виявляється перехідний характер творчості Д. Со середньовіччям її зв'язує алегорична картина нерухомого загробного світу, підпорядкована представленням католицької теології. Але в дозволі величезного комплексу проблем богослів'я, що торкнулися в поемі, історії, науки і особливо політики і моралі католицькі догми вступають в зіткнення з новим відношенням до людей, до світу поезії з його культом античності. Інтерес Д. до земного життя, до долі людської особи — основа його гуманізму. Відвернутим гріхам Д. додає політичне і соціальне забарвлення. Його хвилюють долі Італії і флоренції, що роздираються усобицями, падіння авторитету і корупція церкви, зіткнення папської і імператорської влади, ідеал монархії. Д. розміщує грішників в пеклу по особистому розсуду, інколи карає їх не так, як цього вимагала церква, часто відноситься до ним з глибоким співчуттям і пошаною.
Там, де Д. викладає схоластичні тонкощі (особливо в 3-ій частині), поема набуває абстрактного характеру, але в цілому вона тісно пов'язана з реальністю, відображає свій час, відтворює подобу сучасників поета. Найбільш пластичні образи нерозкаяних грішників «Ада»— трагічні фігури, що не зжили своїх пристрастей: Франческа, Фаріната, Улісс, Уголіно. Поезія «Чистилища» присвячена ліричному зображенню людських відчуттів: гіркота вигнання, дружби, радості і розкаяння. У «Раю» ж поетизуються відвернуті філософські вистави, поряд з особистими переживаннями поета-вигнанця, що сумує про батьківщину. Особливе місце серед персонажів займають мудрий і поблажливий Вергилій, велична і ніжна Беатріче (це і символи, і живі людські характери) і сам Д. — людина горда, пристрасна, нетерпима і в той же час чутливий до людських страждань. Д. виступає в поемі то як особа, то як представник людства в цілому.
Д. — творець італійської літературної мови, в основу якого він кладе тосканський діалект, збагачуючи його словами і зворотами з інших діалектів, латінізмамі і неологізмами. У стилі поеми поєднуються просторіччя і урочиста книжкова лексика, живописність і драматизм. Д., як ніхто в його час, вже говорив від імені всієї італ.(італійський) нації, виражаючи її історичні сподівання. Він за визначенням Енгельса, — «...последній поет середньовіччя і в той же час перший поет нового часу» (Маркс До. і Енгельс Ф., Соч., 2 видавництва, т. 22, с. 382). Творчість Д. зробило величезний вплив на розвиток італійської літератури і європейської культури в цілому. Йому присвячена обширна література. У СРСР в 1966 при Науковому радому з історії світової культури АН(Академія наук) СРСР створена комісія, що постійно діє, Дантовськая.
Соч.: Le opere testo critico della Societa dantesca italiana, а cura di М. Barbi [e. а.], Firenze, 1921; Tutte le opere, а cura di F. Chiapelli, Mil., 1965; La divina commedia, а cura di N. Sapegno, v. 1—3, Firenze, 1955—57; у русявий.(російський) пер.(переведення) — Божественна комедія, пер.(переведення) М. Лозінського, М., 1967; Малі твори, пер.(переведення) І. Голеніщева-Кутузова, Ст Зубова, Ф. Петровського, Е. Солоновіча, А. Габрічевського, М., 1968; Нове життя, пер.(переведення) А. Ефроса, М., 1965.
Літ.: Веселовський А. Н., Данте, в його кн.: Ізбр. статті, Л., 1939; Алпатов М. Ст, Італійське мистецтво епохи Данте і Джотто, М-код.—Л., 1939; Джівелегов А. До., Данте Алігьері, 2 видавництва, М., 1946; Де Санктіс Ф., Історія італійської літератури, пер.(переведення) з італ.(італійський), під ред. Д. Е. Міхальчи, т. 1, М., 1963; Данте і слов'яни, [сб. статей під загальною ред. І. Белзи], М., 1965; Єдина Н., Данте, М., 1965; Годеніщев-Кутузов І. Н., Данте М., 1967; його ж, Творчість Данте і світова культура, М., 1971; Данте і усесвітня література. [Сб. статей], М., 1967: Дантовськие читання. [Сб. статей], під загальною ред. І. Белзи. [ст 1—2], М., 1968—71 (див. бібл. радянською дантологиі. Сост. Ю. І. Рітчик, ст 1): Алексєєв М. П., Перше знайомство з Данте в Росії, в кн.: Від класицизму до романтизму, Л.,1970: Vossler До., Die Göttliche Komödie.Bd 1—2, Heidelberg, 1907—10; Carducci G., Dante e l''eta che fu sua, в його кн.: Prose, 4 ed., Bologna, 1908: Zingarelli N., La vita, i tempi, le opere di Dante, Mil., 1931; Nardi B., Dante e la cultura medievale, 2 ed., Bari, 1949; Renaudet A., Dante humaniste. P., 1952; Apollonio М., Dante. Storia della «Commedia», 2 ed., pt 1-2, Mil., 1954; Barbi M., Problemi fondamentali per un nuovo commento della «Divina Commedia», Firenze, 1955; Croce B., La poesia di Dante, [9 ed.], Bari, 1958; Cosmo U., Guida а Dante, Firenze, 1962; Auerbach E., Studi su Dante, Mil., 1963; Attidel Congresso internazionale di studi danteschi, v. 1—2, Firenze, 1965—66; Pagliaro A., Ulisse. Ricerche semantiche sulla Divina commedia, t. 1—2, Messina — Firenze [1967]; Rossi M., Problematica della Divina commedia, Firenze, 1969.
Бібліографічні видання: Данте в СРСР. Бібліографія переведень і критичної літератури, 1918—1964, сост. І. Ст Голеніщева-Кутузова, М., 1965.
