Ісаакян Аветік Сааковіч [19(31) .10.1875, Казарапат, поблизу Александрополя (нині Ленінакан), — 17.10.1957, Єреван], вірменський радянський поет. Академік АН(Академія наук) Вірменською РСР (1943). У 1889—92 вчився в Ечміадзінськой духовної семінарії «Геворкян». Друкуватися почав в 1892. За діяльність, направлену проти царизму, був арештований в 1896 і висланий до Одеси. У 1897 видав першу збірку віршів «Пісні і рани». Ліризм, емоційність співучість віршів І. відразу зробили його ім'я популярним. Кращі творіння І. повні скорботних і болісних роздумів про долі людства, про несправедливість життєвого пристрою, пройняті любов'ю до батьківщини, до народу («Ей, джан-батьківщина...», «Зимі кінець, весни черг...», «Ти не зрозумієш» і ін.). Напередодні і в період Революції 1905—1907 в Росії в його творах з особою силоміць зазвучали мотиви боротьби проти національного і соціального гніту (вірші «Дзвін свободи» «І злість святий, і помсти пекло» і ін.). У 1908 був повторно арештований. Багато дореволюційних віршів І. виражають відчуття духовної самоти, безвихідної туги, відчаю, гніву проти жорстокого світу, його несправедлівостей. У 1909—11 І. створив філософську поему «Абул Яскраво-червона Маарі», в якій виразив трагедію самотньої сильної особи, батожив «кровожерливу владу», право, суд, мораль. Друкування поеми було заборонене царською цензурою. Переслідуваний охранкою, І. у 1911 емігрував за кордон. У еміграції написав східні легенди і поеми в прозі («Ліліт», «Лі-таї-по» і ін.), ліричні вірші, передавальні тугу поета по батьківщині. За кордоном (пізніше у Вірменії) І. працював над романом «Вуста Каро», який залишився незавершеним. У роки 1-ої світової війни 1914—18 написана історична балада «Наші предки» (Женева, 1917) про безсмертя народу. Велика Жовтнева соціалістична революція 1917 ознаменувала новий період в творчості І. У поемі «Сасма Мгер» (Женева, 1919) створений образ Мгера-багатіря, заступника знедолених. У 1926 І. приїхав до Радянської Вірменії. Тут він опублікував нову збірку віршів і розповіді «Трубка терпіння» (1928) і ін. С 1930 по 1936 за кордоном І. виступав як друг Радянського Союзу. У 1936 поет назавжди повернувся з Парижа на батьківщину. У Радянській Вірменії він вів велику культурно-суспільну роботу; створив цикли нових віршів («Наші історики і наші гусани», 1939, «Моїй батьківщині», 1940, «Вірменська архітектура», 1942, і ін.), переробив поему «Сасма Мгер» (1937).
В роки Великої Вітчизняної війни 1941—1945 І. створив патріотичні вірші («Лайливий клич», 1941, «Серце моє на вершинах гір», 1941, «Вічній пам'яті З. Г. Закияна», 1942, «День великої перемоги», 1945, і ін.), за які йому присуджена Державна премія СРСР в 1946. Був членом Радянського комітету захисту світу. У 1946—57 голова СП(Збори постанов) Вірменії. Пройняте гуманізмом, величезною пошаною до людської гідності творчість І. глибоко пов'язано з історією і культурою вірменського народу, з кращими традиціями російської і світової літератури. А. Блок ще в 1916 писав: «... поет Ісаакян — першокласний; можливо, такого свіжого і безпосереднього таланту тепер у всій Європі немає» (Собр. соч.(вигадування), т. 8, 1963, с. 455—56). Багато віршів І. покладені на музику і стали народними піснями, перекладені на ряд іноземних мов. Депутат Верховної Ради Вірменської РСР 2—4-го скликань. Нагороджений 2 орденами Леніна і медалями.
Соч.: у русявий.(російський) пер.(переведення) — Ізбр. вірші, М., 1945; Ізбр. проза, Ер., 1947; Ізбр. проїзв.(твір), т. 1—2, М., 1958; Вірші і поеми, М., 1960; Вибране, М., 1970.
Літ.: Поезія Вірменії, під ред. Ст Брюсова, М., 1916; Збірка вірменської літератури, під ред. М. Горького, М., 1916; Антологія вірменської поезії, під ред. З. С. Арутюняна і В. Я. Кирпотіна, М., 1940; Інджікян А., Аветік Ісаакян, Ер., 1956; Мкртчян Л., Аветік Ісаакян і російська література, Ер., 1963; Грігорьян До., Творча дорога Аветіка Ісаакяна, М., 1963; Історія вірменської радянської літератури, М., 1966.
