Ідея (греч. idéa), форма збагнення в думці явищ об'єктивної реальності, що включає свідомість мети і проекції подальшого пізнання і практичного перетворення світу. Поняття І. було висунуто ще в античності. Демокріт називав І., неделімимі умопостігаємимі формами, атоми; для Платона І. — це ідеальна суть, позбавлена тілесності і що є достовірно об'єктивною реальністю, що знаходиться поза конкретними речами і явищами; вони складають особливий ідеальний світ. В середні віки І. розумілися як прообраз речей, що належить божественному духу; бог творив речі згідно зі своїми І., ідеальним формам. У новий час, в 17—18 вв.(століття), на перший план висувається теоретіко-пізнавальній аспект І. — розробляється учення про І., як способі людського пізнання, ставиться питання про походження І., їх пізнавальній цінності і відношенні до об'єктивного світу. Емпіризм зв'язував І. з відчуттями і сприйняттями людей, а раціоналізм — із спонтанною діяльністю мислення. Велике місце учення про І. займало в німецькому класичному ідеалізмі. Кант називав І. поняття розуму, яким немає відповідного предмету в нашій чуттєвості; по Фіхте, І. — це іманентні цілі, згідно з якими «Я» творить світ; для Гегеля І. є об'єктивною істиною, збігом суб'єкта і об'єкту, що вінчає весь процес розвитку (див. Соч., т. 6, М., 1939, с. 214).
В марксистсько-ленінській концепції початковою є матеріалістична теза про пізнання як віддзеркалення дійсності, про І. як специфічній формі цього віддзеркалення. «Всі ідеї витягують з досвіду, вони — віддзеркалення дійсності, вірні або спотворені» (Енгельс Ф., див.(дивися) Маркс До. і Енгельс Ф., Соч., 2 видавництва, т. 20, с. 629). Проте І. не зводиться до фіксації результатів досвіду, але є віддзеркаленням речі, властивості або стосунки не просто в їх готівковому бутті, а в необхідності і можливості, в тенденції розвитку. В. І. Ленін розглядав І. як вищу форму теоретичного освоєння дійсності. Конспектуючи Гегеля, він пише: «Begriff ще не вище поняття: ще вище ідея = єдність Begriff’а з реальністю» (Полн. собр. соч.(вигадування), 5 видавництво, т. 29, с. 151). У І. відбувається якнайповніший збіг вмісту думки з об'єктивною реальністю, це — об'єктивне і конкретне, всестороннє знання дійсності, яке готове для свого практичного втілення. Ці два моменти в І.: віддзеркалення об'єктивної реальності і постановка практичної мети перед людиною, що знаходяться в органічній єдності, визначають специфіку І. і її місце в русі людської свідомості. Таким чином, І. є активною ланкою, що є посередником, в розвитку дійсності, в процесі практичної діяльності людини, що створює нові, раніше не існуючі форми реальності.
У науці І. виконують різну роль. Вони не лише підсумовують досвід попереднього розвитку знання в тій або іншій області, але служать основою, що синтезує знання в якусь цілісну систему, виконують роль активних евристичних принципів пояснення явищ, пошуків нових доріг вирішення проблеми. Залежно від свого вмісту І., що відображають суспільне буття, різно впливають на хід соціального життя людей. Реакційні І., що спотворюють дійсність і службовці що вирушає з історичної арени класам, виступають гальмом суспільного прогресу. І., вірно і процеси дійсності, що глибоко відображають, виражають інтереси передових суспільних класів, прискорюють соціальний процес, організують, мобілізують ці класи на скидання віджилого і встановлення нового, прогресивного.
